Презентація проекту, 2016

©Роман Клименко

Дотепер ми багато писали про практики українських діячів мистецтва після 24 лютого 2022 року — початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Цього разу ми поговорили з художником і координатором лендарт симпозіуму «Могриця» Єгором Анцигіним. За 27 років свого існування «Могриця» пройшла шлях від локальної арт-ініціативи до творчої лабораторії, що сформувала ціле покоління художників, які працюють із темами ландшафту, пам’яті та взаємин між місцем і людиною. Розташований поруч із крейдяним кар’єром усього за кілька кілометрів від російського кордону, симпозіум безпосередньо зазнав впливу війни. Про те, як народжувався й змінювався цей проект, і як він існує сьогодні, — читайте в нашому інтерв’ю.

Office Ukraine: Симпозіуму Могиця вже 27 років, розкажіть коротко, як і з чого все починалося. Чому саме Сумська область і крейдяний кар’єр? Чи була відсилання до Роберта Смітсона усвідомленою спочатку або з’явилася потім? І чому саме лендарт симпозіум?

Єгор Анцигін: Лендарт симпозіум бере витоки із студентських літніх практик Сумського художнього коледжу серед розмаїття ландшафту поблизу Могриці — із сіверським городищем, крейдяним кар’єром, луками, пагорбами та річкою Псел, який від початку створював багатошаровий контекст для роботи та формував осередок просторових експериментів і міждисциплінарних пошуків.

Пленер швидко перейшов від навчального формату до міжпоколіннєвого простору, де поруч працювали молоді автори й художники з усталеною практикою.

Могрицький ленд-арт інтуїтивний, хоча і добре обґрунтований. Куратори та митці симпозіуму, звісно, орієнтувалися в міжнародному мистецькому контексті. Вони знали про практики Річарда Лонга, Роберта Смітсона та інших представників ленд-арту, але для них важливою стала тяглість проживання цього місця у послідовному русі від об’єкта до процесу взаємодії  — саме в цьому криється суть симпозіуму. Так  формувалась могрицька спільнота, що значною мірою визначала напрямок руху симпозіуму, який осмислювався й структурувався кураторами.

Якщо ж повернутися до питання, про що був і є симпозіум, то для мене відповідь — у формуванні спільноти й тривалих зв’язків між митцями повʼязаними могрицьким ландшафтом і співдією в ньому.

OU: За 27 років дуже сильно змінився соціальний і політичний, не кажучи про природний, ландшафт. Кінець 90-х — це перші роки незалежності від СРСР, потім різні етапи української демократії, Майдан, окупація Криму і вторгнення Росії. Як відбивалися політичні та соціальні зміни, що відбувалися в країні, на програмі та кураторському підході симпозіуму?

ЄА: Локація симпозіуму розташована всього за три кілометри від кордону з росією. До 2013 року в симпозіумі брали участь і російські митці, а представники сусідніх районних адміністрацій були присутні на підсумкових подіях. Після 2014 року в роботах художників з’являються теми кордонів, розмежувань і ідентичності, бо інакше й не могло бути коли на ґрунтових дорогах навколо Могриці з російського боку уже стояли на варті танки.

За 27 років змінювалися автори й підходи до роботи з ландшафтом і матеріалом. Детальний аналіз того, які саме твори з’являлися в той чи інший період, потребує окремої розмови. Втім, якщо говорити загально, як відбувався поступовий зсув від переважно поетичних, метафоричних жестів до більш соціально й політично чутливих висловлювань. Важливо, що ці вектори не замінювали один одного, а радше нашаровувалися, роблячи практики більш багатовимірними.

Тож можна зазначити у 2014–2024 роках з’явилися роботи, які безпосередньо рефлексували на ключові історичні події в Україні. У архівах симпозіуму можна знайти твори, що вступають у прямий діалог із політичним контекстом, але варто пам’ятати: лендарт — це насамперед мистецтво відносин із природним середовищем. Саме ця домінанта часто задавала напрям художнього пошуку.

Узагальнюючи, можна сказати, що симпозіум пройшов шлях від формату пленеру до повноцінної інституції — мережі художніх лабораторій, об’єднаних простором, часом і бажанням спільної роботи та обміну знаннями.

Програма симпозіуму ніколи не була прямим дзеркалом політичних подій. Кураторський підхід радше реагував на процеси в художньому полі: з якими темами працюють митці, як вибудовується комунікація між спільнотами, які формати співпраці стають можливими.

Важливим став перехід від монокураторства до мережі кураторських груп і горизонтальних зв’язків. Це дозволяло структурувати учасників за підходами й художніми позиціями. Якщо подивитися на назви симпозіумів, то зазвичай вони окреслювали широкі рамки — простору, часу, відносин.

Наталія Лісова. ШЛЯХ: ВЗАЄМОДІЯ. Хепенінґ, 2021

©Олег Демьяненко

OU: Щороку симпозіум виглядав по-різному, як я розумію, у художників був час на створення об’єктів і роботу з навколишнім середовищем, а потім був час у публіки все це подивитися. Скільки часу зазвичай займала робота художника? Я бачила, що були резиденції, чи це так? Чи був час на тривалі дослідницькі проекти у художників?

ЄА: Симпозіум майже завжди функціонував у форматі резиденції. У середньому митцям надавалося два тижні для роботи, але була можливість приїхати раніше або залишитися довше, тож окремі проекти реалізовувалися протягом місяця.

Частина робіт була орієнтована на тривале спостереження — за змінами об’єкта під впливом природних умов. Деякі з них існували роками, поступово трансформуючись або повністю зникаючи в ландшафті.

OU: Як працював симпозіум і художники разом із сусідами: тими, хто живе неподалік, чи були вони якось залучені до проекту в різний час? Як реагували на симпозіум звичайні люди, не художники?

ЄА: Взаємодія з місцевими жителями тривала протягом усього існування симпозіуму і проходила різні етапи. Районна адміністрація та громада допомагали з організаційними питаннями — від води й дров до дозвільних документів і висвітлення в місцевій пресі.

Місцева школа ініціювала дослідницькі проекти про Могрицький лендарт, готувала школярів-екскурсоводів. Жителі Могриці та навколишніх сіл брали участь у фінальних презентаціях. Двоє мешканців громади навіть започаткували невеликий туристичний бізнес, проводячи екскурсії локацією симпозіуму.

З’явилися локальні традиції: відвідувачі залишали стрічки, створювали власні міні-об’єкти, кидали монети в центр одного з об’єктів. У різні роки митці залучали мешканців громади до реалізації власних проектів.

Варто пам’ятати, що ще з 1950-х років ця місцевість використовувалася місцевими для святкування Івана Купала. Тож відновлення культурної активності сприймалося як продовження і трансформація традиції. З часом громада почала бачити в симпозіумі не розвагу, а філософсько-мистецьку подію, вступала в дискусії, уважно слухала презентаціїі. Значну роль відіграли і медіа та поступове формування Могриці як туристичної точки на культурній мапі України.

Єгор Анцигін «Тимчасовий список», 2018

©Ярослава Майстренко

OU: За 27 років виросло ціле покоління художників, чи можете ви сказати, що є ті, хто виріс з Могрицею і займається мистецтвом, близьким тематично і естетично до того, що відбувалося з симпозіумом? Чи можна говорити про особливу могрицьку естетику/спільноту і що її/їх відрізняє від інших видів мистецтва?

ЄА: Симпозіум був активною лабораторією у розвитку творчої молоді, де створювались нові підходи до взаємодії з довкіллям, став основою формування кількох нових поколінь художників, які згодом стали активними учасниками української мистецької сцени і для яких досвід лендарту став визначальним. Для багатьох із них Могриця була не просто локацією, а своєрідним посвяченням у мистецтво — моментом самопізнання і виходу за межі академічного канону.

Спільне проживання, робота пліч-о-пліч, дискусії формували не лише соціальні зв’язки, а й  впізнавану візуальну мову. У цьому крейдяному ландшафті кристалізувалося спільне розуміння не лише лендарту, а й сучасного мистецтва загалом.

Показовим є і те, що більшість митців поверталися працювати з цим простором знову і знову протягом багатьох років.

OU: Як змінилась географія учасників за часи симпозіуму? З якими осередками ледарту ви співдіяли в Україні?

ЄА: Від групи з 20 митців і студентів з міста Суми до 103 учасників з усієї України (Київ, Харків, Львів, Вінниця, Дніпро, Запоріжжя, Чернівці, Ужгород, Полтава, Чернігів та ін.) розрослась могрицька мистецька спільнота і стала всеукраїнською платформою розвитку лендарту. Але на дні презентації симпозіуму збиралось до 1000 людей з різних куточків країни і закордоння. 

Ми щорічно створювали на різних майданчиках країни репрезентації проекту, виставки, видавали щорічні каталоги та відеофільми, що поширювало інформацію про діяльність симпозіуму. 

В певний час лендарт події відбувались в Києві, Запоріжжі, Львові, Одесі, Карпатах на різних локаціях, Полтаві, на яких ми завжди були залучені в тій чи іншій мірі —консультації оргпроцесів, лекції, презентації, участь митців.

OU: Йде війна і життя всієї художньої спільноти в Україні дуже змінилося. Зараз симпозіум не проводиться в Сумській області. Він проходив у Відні один раз і в інших місцях. Це непросте питання, але як в таких умовах можна продовжувати практику Могриці?

ЄА: Сьогодні локація симпозіуму частково замінована і перебуває під обстрілами, тому є недоступною. Але для Могриці завжди існували дві складові: місце і спільнота. Наше головне завдання — зберегти зв’язки, пам’ять і напрацьований досвід.

У 2023 році ми реалізували проект «Внутрішньо переміщений ландшафт», який відбувався паралельно в Сумах, Харкові, Львові та Києві. Симпозіум зберіг свою структуру, але спільні зустрічі проходили онлайн. Кожне місто мало власного куратора, відбувалися презентації, виставки та було видано каталог.

У 2024 році проекти були представлені у Відні та Сумах. Надзвичайно важливим став проєкт «SEE:UA — з’єднуючи ландшафти» (SEE:UA — connecting landscapes), який спирався на діалог між практиками мистецтва в публічному просторі Notgalerie у Відні та лендарт практиками симпозіуму «Могриця. Простір покордоння», тимчасово позбавленого доступу до основної локації через повномасштабне російське вторгнення.

Кураторами та кураторками проєкту стали Юрій Єфанов, Наталія Маценко, Клеменс Пул і Райнгольд Ціссер. З червня по листопад 2024 року проект «SEE:UA» з’єднував українській австрійські ландшафти та культурні спільноти і досліджував трансформацію Зеештадт — від перелогів і полів до будівельного майданчика і, зрештою, —до нового району міста. А також підіймав питання можливості перенесення досвіду війни і недоступного ландшафту в інший контекст.

Спільний етичний і естетичний ґрунт дозволив реалізувати проекти, що стали елементами  міжнаціонародного діалогу і жестом солідарності.

У 2025 році основну увагу приділено створенню сайту-архіву «Простір покордоння», паралельно з публічними подіями у Львові, Києві та Сумах.

У Відні 2025 австрійські колеги не лише експонували роботи могрицьких митців, а й створювали власні твори, присвячені Могриці.

Окремим жестом пам’яті стала персональна виставка, присвячена загиблій волонтерці й мисткині з могрицької спільноти Ярославі Майстренко.

Перша локація лендарт симпозіуму, 1998

©Ганна Гідора

OU: Розкажи будь-ласка про останній проект над яким працював «Простір покордоння».

ЄА: Восени 2025 року ми презентували результати проекту «27 років українського лендарту», під час якого було структуровано, описано й опрацьовано архіви 27 років діяльності лендарт-симпозіуму «Простір покордоння». Увесь масив зібраної інформації тепер доступний для дослідження на сторінках нашого сайту. До реалізації цього проекту ми не мали єдиної платформи, яка системно структурувала й архівувала багаторічну роботу симпозіуму.

Попри колосальну роботу, виконану нашою командою, залишаються розділи, що потребують подальшого опрацювання. Водночас уже сьогодні я з радістю запрошую глядачів і дослідників ознайомитися з архівом симпозіуму «Простір покордоння» на нашому сайті.

OU: Що потрібно і які цілі зараз є у організаторів Могриці? Яка підтримка потрібна симпозіуму?

ЄА: Наші основні цілі — збереження спільноти та напрацювань симпозіуму, а також розвиток архіву. Серед планів і мрій на майбутнє — видання великого альбому та робота над дослідницько-виставковим проектом про ленд-арт в Україні. Ми прагнемо продовжувати ленд-арт практики на нових локаціях, зберігаючи й розвиваючи цінності «Простору покордоння».

Наразі ми перебуваємо в процесі пошуку нової форми роботи симпозіуму. Хоча маємо певні візії майбутнього, ми відкриті до пропозицій щодо співпраці. За умови належного фінансування готові розширювати й підтримувати діяльність інституції.

OU: Що б ти хотів ще додати 

ЄА: Окрему подяку хочу висловити головній кураторці Ганні Володимирівні Гідорі — вона є основою, базою і ґрунтом цього великого проекту, а також Наталі Маценко, які консультували мене під час підготовки відповідей до інтерв’ю.  

Усім учасникам і глядачам лендарт-симпозіуму передаємо теплі вітання та нагадуємо, що пам’ятаємо про вас. За першої можливості проведення нового симпозіуму будемо раді знову бачити всіх у нашому великому колі.