Міграція — особливо вимушена — часто призводить до втрати соціального та фінансового статусу, звичних розпорядків і мереж підтримки. Нас особливо цікавили митці, які також є батьками, оскільки процес інтеграції набуває зовсім інших вимірів, коли мова йде про дітей.

Оксана Маслова — мати доньки, письменниця та активна учасниця театрального життя Відня. Олена Майоренко, також мати — трьох дітей — художниця та викладачка мистецтва. Вони поділилися з Office Ukraine тим, як змінилося їхнє життя після приїзду до Австрії.

Інтерв’ю з Оксаною Масловою

Як змінилося ваше становище в Австрії з моменту вашого приїзду з України?

З моменту приїзду до Австрії я зосередилася на мистецьких проєктах, які досліджують особисту трансформацію та стійкість у часи кризи. Ми живемо в період інтенсивних потрясінь, і ці переживання можуть знайти відгук навіть у тих, хто ніколи не стикався з такими глибокими змінами.

У 2023 році я завершила свій цикл поетичних перформансів “Тимчасове життя”, який заглиблюється в емоційний ландшафт українських біженців. Він відображає шлях від’їзду з дому, розлуку з близькими — деякими назавжди — і навігацію між кількома реальностями: розбитим світом, залишеним позаду, доступним лише через телефонні дзвінки, і незнайомим новим світом, який тепер потрібно відбудувати. Представлений українською та англійською мовами на Віденському літературному фестивалі 2023 року, цей твір пропонує інтимне дослідження переміщення та адаптації.

Моєю найзначнішою ініціативою на сьогодні була “Молода драма: Лабораторія дослідження нових сенсів”, підтримана стипендією (Arbeitsstipendium) від програми “Ukraine-Hilfe” Австрійського міністерства мистецтва та культури (BMKÖS). Спочатку задумана як драматургічна майстерня, Лабораторія перетворилася на життєво важливий проєкт адаптації для дітей, які втекли від війни — допомагаючи їм знайти мову, вираження та приналежність у новій країні.

Завдяки партнерству з DSCHUNGEL WIEN, десять дітей взяли участь як співдраматурги, помічники режисерів та актори. Через їхню творчу взаємодію вони відкрили перетворювальну силу мистецької інтроспекції, допомогаючи обробити особисті втрати та відбудувати сенс. Проєкт завершився новою п’єсою, яка тепер збагачує сучасну українську драматичну літературу, доступну як українською, так і німецькою мовами.

©Оксана Маслова

Чи можете ви поділитися своїм досвідом роботи та мистецької діяльності?

Процес подання заявки на стипендію Міри Лобе через BMKOES був чітким і добре структурованим, з детальними вказівками на веб-сайті Міністерства. Однією з ключових вимог була Arbeitsprobe — зразок роботи, написаний німецькою мовою. Писати його було одночасно викликом і радістю. Це дозволило мені повністю зануритися в розповідь і знайти способи вираження нюансів, емоцій та перспектив дітей, постраждалих від війни.

Для мене письмо стало формою виживання — не лише тіла, але й душі. Я писала крізь сльози та сміх, черпаючи з яскравих спогадів про розмови з дітьми — їхні мрії, їхні мовчання, їхні невисловлені страхи. Коли я подала заявку, я очікувала відмови. Фактично, я навіть шукала ввічливі способи сказати “дякую за можливість” німецькою мовою. Але на мій подив і глибоку вдячність, мені присудили грант.

Ви вже три роки живете в Австрії. Як вам вдалося так швидко вивчити німецьку мову, і як мова працює для вас як для письменниці?

Нещодавно я завершила курс німецької мови рівня C1, підтриманий Австрійським інтеграційним фондом (ÖIF). Щоб текст справді резонував, він має бути написаний тією мовою, якою його читатимуть. Кожна мова несе свій власний ритм, логіку та концептуальні шари — гра слів є чудовим прикладом.

Для мене мова — це не просто інструмент, це засіб емоційної точності. Моє письмо емоційно заряджене, тому передача нюансів має глибоке значення. Наразі мій процес відчувається як науковий аналіз: кожне слово має бути точно обраним.

Мені пощастило зустріти у Відні носіїв мови, які допомогли мені зрозуміти тонкі зміни значень. Викладачка мого курсу C1, Андреа, була особливо проникливою. Вона показала, як значення речення може змінюватися з однією зміною слова — навіть між двома, які здаються майже ідентичними.

©Dschungel / Özgün Yarar

Як змінилася ваша сімейна ситуація? Як адаптувалася ваша донька?

Моя донька вивчила мову і тепер є однією з найкращих учениць у своєму класі. Але емоційно перехід був важким. Багато українських дітей стикаються з труднощами у знаходженні друзів, несучи в собі невидимі втрати і орієнтуючись у новій культурі.

Проєкт “Молода драма” став важливим простором — не тільки для самовираження, але й для відновлення впевненості та зв’язку. Через театр діти (включаючи мою доньку) могли переосмислити свій досвід і знайти почуття приналежності.

Я також глибоко вдячна організаціям, які надають безкоштовну психологічну підтримку українським дітям. Для них важливо говорити з кимось поза сім’єю. Матері — часто самі перевантажені — не завжди можуть нести емоційний тягар своїх дітей самостійно.

Професійно я знайшла дім у DSCHUNGEL WIEN, завдяки художній керівниці Маріанні Артманн і директорці Анні Горн. DSCHUNGEL — це театр, де дітей і молодь справді слухають. Зараз я працюю з українськими підлітками над новою постановкою “Вгадай, хто врятує світ?” — гібридна робота, яка включає відеомистецтво та ляльковий театр. Прем’єра запланована на травень 2024 року в рамках Festival der Theaterwerkstätten 2025 театру DSCHUNGEL. Вистава буде німецькою мовою, що створює як новий виклик, так і можливість: донести українські голоси до австрійської аудиторії.

Квитки вже доступні онлайн: 👉 http://dschungelwien.at/event/verflixt-wer-rettet-die-welt

Як ви почуваєтеся психологічно в цьому новому середовищі?

Я вдячна всім, хто підтримав мене та мою доньку — від сусідів, які залишали рослини біля моїх дверей, до спільнот, які запропонували нам предмети побуту, безпеку та доброту.

Тим не менш, психологічний тягар війни завжди присутній. Втрата близьких ускладнила відкритість — кожен новий зв’язок відчувається затьмареним страхом перед новими втратами. Але я глибоко вдячна людям, які приймають мене такою, якою я є, і допомагають мені відчути, що життя триває.

©Oksana Maslova

Які ваші основні занепокоєння та виклики на даний момент?

Моє найбільше занепокоєння — це безпека, не тільки для України, але й для світу в цілому. Я вірю, що кожен з нас може змінити ситуацію, і я глибоко вірю в перетворювальну силу мистецтва.

Особисто мова залишається як моїм найбільшим викликом, так і моєю найбільшою радістю. Як письменниця, я працюю з нюансами та точністю. Опанування німецької мови на цьому рівні — це повільний, але значущий процес.

Зараз я шукаю нові можливості — проєкти, співпраці та посади, де я можу зробити значущий внесок, забезпечуючи при цьому стабільність своїй родині.

Я мрію видати “П’єсу для 10 незнайомців” і наразі веду переговори з видавцем. Я також сподіваюся продовжувати писати для молоді та розробляю новий проєкт. Одним з моїх найбільших бажань є побачити переклад “Товариства загублених рукавичок” німецькою мовою.

Більш за все, я мрію створити мистецький простір для підлітків і жінок — місце, де творчість стає формою стійкості, і де колективне розповідання історій допомагає всім нам зрозуміти світ, в якому ми живемо.

Інтерв’ю з Оленою Майоренко

Як змінилася ваша ситуація в Австрії з моменту вашого приїзду з України?

Коли я вперше прибула до Австрії, все було новим і неймовірно складним — мова, документи, адаптація до повсякденного життя. І все це в тіні війни. Ніхто не планував залишати Україну надовго. Це здавалося тимчасовим — тиждень, можливо, місяць. Ми були впевнені, що війна скоро закінчиться, і ми повернемося додому. Я приїхала до Відня з двома дітьми, яким на той момент було десять і 15 років. Ми свідомо вибрали Австрію, бо моя старша донька вже навчалася тут в університеті.

Звичайно, я не була готова до такого різкого зсуву. Все моє життя вмістилося у дві валізи. Ми взяли тільки найнеобхідніше. Я постійно думала про все, що ми залишили позаду, але з часом щось змінилося. Відбулося певне внутрішнє перезавантаження. Я зрозуміла, як мало нам насправді потрібно для щастя. Багато того, що я вважала необхідним, виявилося надлишковим.

Прокинувся якийсь інстинкт виживання — я зосередилася на маленьких кроках. Я почала вивчати німецьку мову і зосередилася на турботі про своїх дітей. Найбільше я хвилювалася за свого чоловіка, який залишився і відразу після того, як відвіз нас до кордону, приєднався до Збройних Сил України.

З часом я знайшла своє місце — знайшла роботу, познайомилася з новими людьми. Тепер я відчуваю себе набагато впевненіше. Я розумію, як тут все працює, і можу планувати майбутнє. Переїзд був величезним викликом, але він також відкрив нові шляхи для росту та трансформації.

©Inna Kravchenko

Чи можете ви розповісти про свою роботу та художню практику?

Я художниця та викладачка малювання. З 2016 року у мене була власна студія в Києві, і я проводила уроки мистецтва для дітей у Будинку художника. Коли я приїхала до Австрії, я почала навчати українських дітей у таборі для біженців у березні 2022 року — всього через кілька днів після прийняття спеціального закону про біженців для українців 3 березня. Всі, хто приїхав до цієї дати, були розміщені в таборі Трайскірхен. Саме там я вперше зрозуміла, наскільки важливо пропонувати дітям можливість розслабитися і втекти — хоча б на короткий час — від їхньої ситуації.

Вже тоді я вирішила знайти простір, де я могла б проводити безкоштовні художні майстер-класи для українських дітей. Я написала про цю ідею в соціальних мережах і почала шукати можливості.

Пізніше нас перевели в маленьке містечко під назвою Оппоніц у Нижній Австрії. Воно неймовірно красиве — гори, швидкоплинна річка — але здавалося пустельним. Можна було годинами ходити і не зустріти жодної душі. Ми жартували, що там живуть тільки олені та форель. Вночі світло тьмяно світилося з вікон розкиданих будинків.

Поїздка до Відня звідти займала дві з половиною години — автобусом і двома потягами — але я продовжувала шукати способи навчати. Тоді я натрапила на оголошення про зустріч українських художників, організовану Office Ukraine. Звичайно, я її не пропустила!

Я хочу висловити глибоку вдячність команді Office Ukraine. Я багато разів зверталася за допомогою, і вони завжди підтримували мене з добротою та щедрістю.

На тій зустрічі я познайомилася з чудовими людьми — з багатьма з яких я до сих пір підтримую зв’язок. Це також було місце, де я зустріла Хедвіг Саксенхубер, директорку тимчасового проєкту “Freiraum Ukraine” у MQ21. Я розповіла їй про свою ідею, і вона щедро запропонувала простір і матеріали. Так почався проєкт — він тривав з квітня по липень 2022 року. Ми малювали з дітьми двічі на тиждень, і це було справді магічно.

Звідти пішла чутка. Мене запросили взяти участь у проєктах Червоного Хреста та Діаконії. Пізніше я почала працювати в українському культурному центрі “Домівка”, де залишалася майже три роки.

Ще одним дуже значущим зв’язком була Іра Туктарева, чудова жінка, яка родом з Росії, але живе в Австрії багато років. Вона зробила — і продовжує робити — так багато для українців. Я справді захоплююся її добротою, стійкістю та рішучістю. Ми реалізували кілька проєктів разом.

Загалом, я вела дуже активне волонтерське життя, продовжуючи вивчати німецьку мову. Тепер я в процесі створення власного бізнесу. Я планую створити нову серію картин — я нарешті відчуваю себе готовою. З початку війни я створювала лише невеликі роботи, часто як подарунки. Але тепер я відчуваю, що мій шлях як художниці у Відні лише починається. Побажайте мені удачі!

©Inna Kravchenko

Як змінилася ваша сімейна ситуація? Як адаптувалися ваші діти?

Півтора року тому до нас у Відні приєднався мій чоловік — це був справжній переломний момент. Чесно кажучи, я ніколи не уявляла, що ми переїдемо за кордон. Коли наша старша донька вперше приїхала навчатися в університеті у Відні, всі жартували, що ми послідуємо за нею. Я завжди це заперечувала. І все ж, ось ми тут. Тепер я вірю, що Австрія пропонує більше можливостей для майбутнього наших дітей.

Інтеграція дітей пройшла досить добре. Спочатку, звичайно, були виклики — вони не говорили мовою — але діти швидко адаптуються. Зараз вони обоє в гімназії (середній школі). Старша справляється чудово, а молодша все ще пристосовується. Я вважаю, що краще повторити рік у сильнішій школі, ніж перейти до простішої програми. Вони побудували хороші стосунки з австрійськими однокласниками. Можливо, нам пощастило зі шкільною спільнотою, оскільки я чула інші історії. Але загалом, я щиро вражена австрійською системою освіти — школи неймовірно добре обладнані та сучасні.

Що стосується мене, я знайшла багато нових друзів, включаючи австрійців. Перед приїздом мені казали, що австрійці стримані та відсторонені. Але я зустріла теплих, відкритих і добросердих людей. Загалом, мій досвід інтеграції тут був дуже позитивним.

 ©Inna Kravchenko

Як ви почуваєтеся психологічно в цьому новому середовищі?

Спочатку, звичайно, я була в шоці. Але потім я відкрила, що секрет довгого та щасливого життя в Австрії полягає у двох словах: langsam (повільно) і kein Stress (без стресу).

Ми походимо з культури постійної терміновості — де стрес є нормою. В Австрії я вперше відчула глибоке почуття безпеки, наявності майбутнього. Уявіть, що плануєш відпустку на два роки вперед! Я вчуся у австрійців. Я стала спокійнішою, більш заземленою.

Звичайно, емоційний вплив війни, міграції та постійний страх втратити те мало, що залишилося в Україні, залишається зі мною. Я дуже сумую за моєю мамою та друзями і намагаюся відвідувати їх якомога частіше. Ми також часто приймаємо гостей з України.

Які ваші поточні проблеми та виклики?

Наразі моїм найбільшим викликом є мова. Сильні навички німецької мови необхідні для доступу до хороших, стабільних робочих місць. Нелегко поєднувати роботу та навчання, але я намагаюся знайти правильний баланс.

Я відчуваю, що нарешті вибрала місце для приземлення — і як птах, я починаю збирати гілочки, щоб побудувати гніздо. Крок за кроком я будую своє життя тут, в Австрії.