Для багатьох українських мисткинь австрійська культурна сцена спершу стала місцем вимушеної зупинки – без знайомих інституцій, зрозумілих правил та знання мови. Проте саме у цій невизначеності, почали формуватися нові неформальні мережі підтримки: взаємодопомога, обмін ресурсами, підтримка та спільні проєкти. Вони стали тим, що можна назвати альтернативною інфраструктурою культурної присутності.

За чотири роки вимушеної еміграції більшість мисткинь опанували німецьку та стали більш впевнено інтегруватися у місцевий культурний простір. Хоча ця інфраструктура не є ідеальною і включає виклики та різні темпи адаптації, вона відкриває нові можливості та нові форми видимості. Українські мисткині не просто інтегруються в місцевий культурний простір, а й напряму впливають на нього через нові теми, досвіди та способи їх осмислення.

У цій статті ми розповідаємо про те, як українські жінки-мисткині, які після повномасштабного вторгнення опинилися в Австрії, зокрема в Граці, вибудовують свою публічну присутність через неформальні мережі підтримки. Як у незнайомому середовищі народжується видимість і якою ціною вона здобувається, ми обговорювали з художницею Ельмірою Шемседіновою, театральною режисеркою Владиславою Ченцовою та культурною менеджеркою Марсель Осовською.

Наша відповідальність – знаходити мову для складних діалогів про війну

У Граці Владислава Ченцова опинилася випадково – через можливість працювати над театральним проєктом про повномасштабне вторгнення. Родом із Харкова, вона закінчила університет мистецтв і працює як режисерка, акторка та лялькарка, поєднуючи театр і перформанс із документальними історіями.

Однією з найяскравіших її робіт у Граці став перформанс “I SHE HER”, побудований на реальних історіях українських жінок. У цій виставі вона підняла тему жіночої ідентичності та внутрішньої сили, досліджуючи досвід дитинства, дорослішання, материнства й зрілості в умовах глибоких особистих і суспільних трансформацій.

У Граці Владиславі, як і багатьом іншим мисткиням, довелося починати з нуля: від вивчення мови та пошуку свого місця в новому середовищі – до створення вистав німецькою та проведення майстер-класів для місцевих мешканців.

Владо, як ви почуваєте себе в Граці?

Мені досі складно визнати, що я живу в Граці. У це місто я потрапила випадково: тут була можливість поставити виставу, щоб зробити тему російського вторгнення більш видимою. Мій партнер служить, і я намагаюся час від часу повертатися в Україну. І хоча живу тут майже чотири роки, маю роботу і соціальні контакти, я не можу сказати, що відчуваю себе тут повністю осілою. Але це радше внутрішнє відчуття, аніж об’єктивна реальність.

Чи стикалися ви зі стереотипами або очікуваннями як українська мисткиня?

Загалом мені пощастило зустріти дуже відкритих та підтримуючих людей. Вони допомагали не лише словами, а й діями: підказували нові можливості, пояснювали, як працюють інституції в Граці, допомагали з подачами грантів та вивченням мови.

Якою була реакція австрійської публіки на вашу виставу про українських жінок “I SHE HER” ?

Мені було важко повністю осягнути реакцію, бо тоді, у 2024 році, я ще недостатньо добре знала німецьку. Комунікаційні бар’єри й досі залишаються викликом. Водночас багато жінок говорили, що такі розмови дуже потрібні і що їх бракує. Йшлося не лише про війну, а й загалом про жіночий досвід і виклики, з якими стикаються жінки незалежно від національності.

Чому для вас було важливо говорити про жіночий досвід ?

Це був непростий період. Мені було складно повернутися до театру, бо здавалося, що нічого не може змінити жорсткої реальності. Було навіть певне відторгнення, хотілося більш радикальних і конкретних дій. Але водночас я розуміла, що театр – це частина моєї ідентичності. Ми багато спілкувалися з іншими жінками, навіть перебуваючи в різних країнах. Це було своєрідне коло підтримки. Саме з цього виникла ідея говорити про наш досвід – і між собою, і з іншими.

Які форми підтримки працюють саме для вас?

Це теж дуже індивідуально. Для мене важлива варіативність – не лише говорити про травму, а й показувати силу через мистецтво. Як мисткині мені важливо, щоб місцеві не ставилися  до нас як до країни третього сорту. Тому хочеться ділитися своїм мистецтвом та показувати свої сильні сторони. Також для мене принципово важливо, коли мені не пропонують співпрацю з російськими митцями. Це дає відчуття, що людина розуміє контекст.

Чи було очікування від вас говорити лише про війну?

Я би сказала навпаки – є очікування не говорити про війну. Мені здається, людям, у яких не було досвіду пов’язаного з війною, не хочеться говорити про це, бо тоді виникає ілюзія, що війни наче немає. Водночас я вважаю, що це наша відповідальність – знаходити мову для цієї розмови. Ми вже не можемо говорити про війну так, як робили це на початку війни. Потрібно шукати нові підходи і вести ці складні діалоги.

Що означає для вас бути видимою в іншій країні?

Це означає бути частиною мистецького ландшафту, цього різноманітного сплетіння культур. Це досить складне питання, хто саме створює цю видимість. Але я вірю, що велика сила є у професійній спільноті та взаємній підтримці. Важливими є обмін ресурсами, спільні ініціативи та можливість подаватися на гранти.

Які трансформації відбулися з вами за ці чотири роки?

Я пройшла багато етапів переосмислення себе через війну. Одним із важливих моментів було дистанціювання від російської культури, що дало мені розуміння, хто я є, хто є українці, і яка культура та мистецтво стоять за нами. Це допомогло мені краще зрозуміти свою ідентичність. На початку був стан завмирання, коли багато речей відбувалися автоматично. Але зараз я відчуваю, що можу створювати мистецтво, яке люблю і розумію, вже німецькою.

Над чим ви працюєте зараз?

Ось 9-10 квітня театрі Theater am Lend відбудеться у прем’єра моєї вистави німецькою мовою для дітей і дорослих «Alles nur da oben».

Ця вистава уже не про війну?

Мені здається, що все, що я роблю, так чи інакше пов’язане з війною. Навіть якщо не прямо, то метафорично. Мій досвід і моя ідентичність проходять через цю призму. Я розумію, що для когось це вистава для дітей про внутрішній світ може й не бути про війну. Для мене це про образ дитини як образ майбутнього, який нам треба берегти. Тому навіть такі історії, які пов’язані з темами майбутнього, відповідальності та турботи – для мене теж про війну. Можливо, цей досвід залишиться з нами назавжди. Це подія, яка дуже сильно змінила мене. Це був жорсткий вихід із наївності – з того стану, який можна назвати дитинством.

У  Граці є сильний суспільний запит на мистецтво і жива традиція його підтримки»

Ельміра Шемседінова опинилася в Граці після вимушеного переїзду з Києва. Художниця кримськотатарського походження працює з темами пам’яті, втрати та ідентичності. Вона – авторка чисельних персональних виставок, одна з яких “Tense Horizon” була створена в Граці і привернула увагу широкої аудиторії.

Ельміра – художниця у четвертому поколінні. Через живопис та графіку вона повертається до теми Криму, депортації кримських татар і тяглості культури, яка існує попри втрату дому. Після вимушеного переїзду художниця змогла інтегруватися в локальну мистецьку сцену та встановити міцні контакти як з українськими, так і з австрійськими митцями.

Ельміро, що допомагає українським митцям будувати свою видимість у Граці?

На мою думку, в ситуація Граці унікальна у сенсі підтримки митців та створення нових колаборацій. Навколо Office Ukraine Graz від самого початку згуртувалася велика мистецька спільнота. Офіс започаткував менторську програму: кожному художнику знаходили ментора. Я б навіть сказала – не просто ментора, а друга у місцевій мистецькій спільноті. Це були досвідчені люди з уже сформованим художнім бекграундом та виставковим досвідом. Їх підбирали відповідно до практики кожного митця.

Так я познайомилася з художницею Ізою Рідель та Францем Конрадом, який запропонував мені користуватися своєю майстернею на вільних умовах. Іза показала мені галереї та пояснила, як працює місцева спільнота. Мені дуже імпонує те, що тут подбали навіть про дружній клімат, щоб у Граці були люди, до яких можна прийти в гості, в майстерню, познайомитися, щось побачити та відчути себе не чужою.

Чи переривалася ваша мистецька діяльність після переїзду?

Ні, я не припиняла мистецької діяльності. Але ще з 2013 року в моїй творчості з’явилася певна зміна. Тоді я створила велику серію, присвячену Криму. Саме завдяки цій темі про мене багато хто дізнався. Це були роботи про втрату дому та про ідентичність, зокрема кримськотатарську. Але справжню підтримку я вперше відчула в Граці. Тут разом з куратором, я реалізувала свою першу персональну виставку «Напружений горизонт». Це була тримісячна стипендія від Міністерства культури, яку я отримувала двічі. І двічі змогла зробити досить великі проєкти, які вдалося показати в Австрії.

Чи відчуваєте ви конкуренцію як мисткиня у Граці?

У Граці – близько тридцяти галерей. Для міста такого розміру це неймовірно. Приміром, в Києві можна назвати близько десяти активних галерей, а в Харкові, попри його масштаб, діяло всього дві. У Львові трохи більше, але все одно цього недостатньо. Тобто в Граці існує особливий мікроклімат, де галереї функціонують активно. Мене це дуже вразило. І коли минулого року ми вперше взяли участь у Gallery Weekend, для мене це було дуже важливо. Саме тут я відчула себе частиною середовища – українського середовища, яке інтегрується в австрійське. У Києві я такого не відчувала, бо підтримки було значно менше. Я розумію, що нинішня ситуація пов’язана з війною, але загалом у Граці є сильний суспільний запит на мистецтво і жива традиція його підтримки.

Чи знайшли ви тут свою нішу?

Скоріше я ще в процесі. Я не можу сказати, що вже знайшла свою нішу на ринку, бо досі намагаюся зрозуміти, як саме тут усе працює. Ми, українські митці, вже відрізняємося від австрійських, бо прийшли з пострадянським бекграундом академічної освіти. Я маю дуже ґрунтовну академічну підготовку, як і багато інших моїх колег. І для мене, як для живописця, цього трохи бракує в Граці, бо саме живопису тут не так багато. Є актуальне мистецтво, contemporary art, різні формати, більш широкі або більш нішеві, але саме живопису, як на мене, замало. Тому я відчуваю, що роблю щось таке, чого тут небагато.

Чи лишається у вашій творчості тематика війни попри загальне очікування оминати її?

Ми не можемо просто взяти і викинути тему війни зі свого бекграунду. Вона вже надовго з нами. Хоча дійсно є певна втома від цього дискурсу. Австрійці очікують робіт на загальнолюдські проблеми, феміністичний та екологічний дискурс. У моєму мистецтві немає прямого зображення війни. Натомість у ньому є теми травми, трансгенераційної пам’яті та подій, які нас зачепили. Є багато внутрішніх відгуків, пов’язаних з кримськотатарською темою, тому що  Крим був першим окупований Росією. Моя родина втратила дім, який збудував мій дідусь, і це відбилося на моєму мистецтві. Тому значна частина моїх робіт пов’язана з Кримом. І я бачу, що саме ця тема стала більше цікавити європейську аудиторію після анексії Криму.

Що робить видимість українського мистецтва в Граці можливою?

Безумовно, це мова. Коли я остаточно зрозуміла, що хочу залишатися в Граці і розвиватися тут, то усвідомила, що німецька – це нагальна потреба. Вона відкриває для митців нові можливості. Загалом, можу сказати, що наша видимість великою мірою вибудовується через спільні ініціативи та проєкти. Наприклад, таким стало ательє-галерея ZIEGEL, яку засновали українські митці. Цей простір існує вже другий рік і для нас принципово важливо працювати не лише з українцями. Якщо нам близькі проєкти австрійських художників або кураторів, ми також надаємо їм простір.

І саме це мені дуже подобається. Ми не зосереджені лише на собі. Завдяки Office Ukraine і всім, хто нас підтримує, ми вже маємо гарне охоплення. Наша діяльність поки існує як волонтерська ініціатива, але ми отримали допомогу від землі Штирія на оренду приміщення, маємо свій простір і проводимо багато виставок, зустрічей з митцями, воркшопів і концертів. Мешканці Грацу уже звикають до нашої присутності і все частіше відвідують наші заходи.

Видимість треба створювати самостійно. Не варто чекати дозволу чи просити права на присутність.

Марсель Осовська – 20-річна  культурна менеджерка та мисткиня з Вінниці. Вона навчається на міжкультурну менеджерку та інтегрується у мистецький простір Каринтії. Починаючи як художниця, вона поступово перейшла до ролі культурної кураторки, пробуючи себе в організації проєктів та створенні можливостей для інших митців.

У своїй практиці Марсель досліджує теми міграції, війни, ідентичності та взаємодії між різними культурними спільнотами. Вона прагне не лише інтегруватися у нове середовище, а й створювати у ньому простір для українського дискурсу.

Марсель, з якими стереотипами вам довелося зіштовхнутися в Австрії?

Коли я тільки приїхала, мені було 17 років. У такому віці лише закінчують школу і вступають до вишу, тому я відчувала певне упередження і недовіру під час практики та роботи. Зараз я спокійно працюю в цій сфері, але напочатку мене не сприймали всерйоз. З часом, це упередження зникло. Також є культурні відмінності. Наприклад, Австрія – це  “high-context” суспільство, де існує багато неписаних правил і норм. Якщо ти їх не зчитуєш, тоді можуть виникати труднощі. Українці ж, навпаки, більш відкриті в комунікації. І ця різниця може створювати нерозуміння.

Якою є атмосфера всередині культурного середовища зараз – більше конкуренції чи підтримки?

Мені здається, що зараз культурні ініціативи радше об’єднуються, ніж конкурують. Через брак фінансування з’являється більше солідарності: різні команди співпрацюють. Навіть люди, між якими в особистому житті можуть бути певні напруження об’єднуються, щоб продовжувати створювати мистецькі проєкти. Є відчуття: у всіх бракує ресурсів, але всі намагаються разом із цим впоратися та підтримують один одного.

Над чим працюєте зараз?

Зараз я проходжу практику в культурному центрі при університеті в Клагенфурті. Також розвиваю власні проєкти. Один з них – це виставково-перформативний проєкт, який ми робимо разом із куратором Олександром Галіщуком – “Ich habe mich in DACH verliebt”. Він досліджує тему стосунків між людьми з міграційним досвідом та місцевими мешканцями. Ми хочемо створити простір, де ці різні спільноти можуть взаємодіяти як соціально, так і на рівні особистих зв’язків. Це буде виставка з перформативними елементами, з акцентом на знайомство, діалог і взаєморозуміння між різними ком’юніті.

Чи змінюється сприйняття війни в культурному середовищі?

Я бачу певну втому від теми війни. Водночас зростає присутність російського культурного контенту. Росія знову романтизується серед молоді. Я вважаю, що на тему війни треба говорити ще гучніше. Треба шукати нові творчі підходи та мистецькі форми. Але головна мета зараз витісняти російську присутність з інформаційного простору. Тому для мене питання не в тому, чи говорити про війну, а в тому, як не дати цю тему витіснити.

Чи десь експонувалися ваші роботи?

Так, двічі вони були представлені на колективних виставках. Також у мене була перша персональна виставка у Філлаху, в Kulturhof. Загалом я почала малювати на тему війни приблизно через рік після переїзду. Не про вигнання, переїзд, а саме про війну. У мене, наприклад, є картина, де привид йде за руку містом разом з російською ядерною бомбою. Для мене це образ того, що куди б я не йшла, російський слід усе одно йде поруч. Людину можна вивезти з війни, але війну з людини забрати неможливо.

Що означає для вас бути видимою в іншій країні?

На мою думку, цю видимість треба створювати самостійно. Якщо ти не знайомишся з людьми з місцевих спільнот, не вибудовуєш свій нетворкінг – цього ніхто за тебе не зробить. Не варто чекати дозволу. Не треба просити права на присутність. Треба просто бути, показувати, хто ти є, співпрацювати з людьми і таким чином вибудовувати собі репутацію.

Які основні труднощі для українських митців в австрійській культурній сфері?

Найперше – це, звісно, мова. Хоча я сама сказала, що треба самостійно вливатися в ком’юніті, але без мови це дуже складно. Друга важлива річ – це культурні коди. Треба розуміти, як працюють місцеві культурні механізми: як подаватися на проєкти, домовлятися, вести комунікацію, як правильно витримувати темп і дистанцію у професійних контактах. І, звісно, дуже важко знайти кошти на свої проєкти. Це складно і для австрійців, а для українців – тим паче.

У якій формі будуються мережі неформальної підтримки для митців?  

Підказати, навчити, порадити можливості, долучитися до проєкту не обов’язково як співорганізатор, а хоча б допомогти з чимось простим – наприклад, рознести флаєри. Для мене це теж підтримка. Також важливою є емоційна підтримка. Культурна спільнота, можливо, не є головним ресурсом опори, але коли тебе чують не лише як мисткиню, а й як людину, яка пережила війну, це теж має велике значення.

Для мене важливо, що мистецтво і культурна робота можуть бути не лише способом самовираження, а й способом творити зв’язки та підтримку. Мені захотілося створювати більше можливостей і для митців загалом, і зокрема для українців. У мене з’явилася дуже чітка мета: знайомити австрійців з українським контекстом.

У цих трьох історіях немає швидких перемог чи простих відповідей, але є процес, де видимість не з’являється сама по собі. Її створюють щоденними діями, виставами, проєктами та постійною присутністю. Українські мисткині в Австрії не лише інтегруються у нове середовище. Вони змінюють його, привносячи нові сенси та нову чутливість до жіночого досвіду, пам’яті та ідентичності.

Ольга Волинська